Ліна Костенко
«Доля».
Наснився мені чудернацький базар:
Під небом, у чистому полі,
Для різних людей, для чесних і скнар,
Продавалися різні Долі…
Дехто щастям своїм платив.
Дехто платив сумлінням.
Дехто золотом золотим.
А дехто вельми сумнівним.
Долі-ворожки,
тасуючи дні,
До покупців
горнулись.
Долі самі набивались мені.
І тільки одна відвернулась.
Я глянула їй в обличчя сумне,
Душею покликала очі.
— Ти все одно не візьмеш мене, –
Сказала вона неохоче.
— А може, візьму?
— Ти собі затям, –
Сказала вона суворо. –
За мене треба платити життям,
А я принесу тобі горе.
—
То
хто ж ти така?
Як твоє ім’я?
Чи варта такої плати?
—
Поезія
рідна сестра моя.
Правда людська – наша мати.
І я її прийняла, як закон,
Диво велике сталось:
Минула ніч. І скінчився сон.
А Доля мені зосталась.
